Відомості життя та творчості Павла Тичини
Міністерство освіти і науки України
Запорізький національний університет»
Кафедра комп’ютерних наук
ЗВІТ
Робота в текстовому процесорі
Тема: Павло Тичина
Виконала: студ.
гр. 6.0140-1у
Козак Марія
Запоріжжя, 2021
ЗМІСТ
1.1 Дитячі роки та сім’я
маленького Павлуся
2.1 Початкова освіта у
сільській школі
2.2 Навчання юнака у
Чернігові
2.3 Павло Тичина –
вправний музикант та художник
2.4 Освіта, життя та
творчість письменника у Києві
3 ЖИТТЯ ПАВЛА ТИЧИНИ У ЧАСИ ПОЛІТИЧНИХ ПЕРЕШКОД
3.1 Перші гучні відгуки
автора на сталінську діяльність
3.2 Відображення жорстокої
дійсності 1920-30х років у творах Тичини
3.4 Життя під час війни.
Нові збірки творчості
3.5 Останні роки життя.
Постійний партійний контроль уже над хворим Тичиною
«Сонячні
кларнети» явили вже поета сформованого і високо оригінального в художньому
розумінні. Наче відбувся якийсь могутній внутрішній стрибок... Звідки взяв
молодий поет ці розливи сонячного світла, що струменять у його віршах? Звідки
прийшла до нього, нарешті, дивовижна, незрівнянна музика, якою все перейняте в
його поетичному світі, музика, що поступає не лише як провідний принцип
віршованої форми, але й однією з основ образної системи і всього світовідчуття
поетового? Марно шукати відповіді на подібні питання, тут — таємниця таланту»
(Л. Новиченко про Павла Тичину).
1.1 Дитячі роки та сім’я маленького Павлуся
Павло Григорович Тичина з'явився на світ 27 січня 1891
р. в сім'ї дяка у селі Піски на Чернігівщині. У родині було 13 дітей, малята хворіли,
і не те що на ліки - навіть на кращі харчі батько не міг спромогтися, через що малими
дітьми пішли з цього світу три Павлові братики й сестричка.
Григорій Тичина любив дітей, однак зловживав спиртним і
під гарячу руку міг жорстоко побити. Його деспотизм не мав меж. Він любив похвалитися
перед гостями домашнім хором, та
репетиції проводив оригінально: як тільки приходив напідпитку, то навіть серед ночі
будив дітей і примушував співати пісню «Тече річка невеличка», а сам диригував.
Із семи років кожен із синів уже співав у церковному хорі. Тому Павлова вразливість, надзвичайно
високий больовий поріг, невміння бути витривалим своїм корінням сягають дитинства.
Світлом Павлового дитинства була його мама - добра, мила
Марія Василівна, яку так любив Павлусь. Вона знала багато казок і пісень, мала гарний
голос.
2.1 Початкова освіта у сільській школі
Схиляння
батька перед усім панським, а отже, російським, призвело до того, що він змінив
прізвище на Тичинін і саме його носив Павло аж до закінчення семінарії, а потім
мав неабияку мороку зі зміною документів на старе українське - Тичина.
Початкову
освіту Павло Тичина здобув у Новобасанівській сільській школі. Старші брати спонукали
молодшого до науки, переповідаючи «Тараса Бульбу» Миколи Гоголя. Іще малям Павло відрізнявся
від інших Тичининих дітей розумом і неабиякою пам'яттю. Він сам розповідав, що міг
дещо згадати з того віку, коли ще був у сповитку: «Мене ще на руках носили. День.
Теплінь. Світло-зелене віття звідкись нависає наді мною. Блищить вода... Підсвідомо
відчуваю: щось навколо мене діється...»(Рис. 1).
Як і колись Тарас Шевченко, дитиною
Павло Тичина мріяв стати малярем-іконописцем. У сім'ї дяка часто лунала з уст батька
старослов'янська мова, і маленький Павло одного разу несподівано заговорив нею без
жодних помилок, чим неабияк здивував усіх присутніх.
2.2 Навчання юнака у Чернігові
Наприкінці 1900 р. батько відвіз Павла Тичину до Чернігова,
щоб улаштувати хлопчину в Троїцький хор. Там уже співав його старший брат Михайло.
Але Павло виглядав дуже хворобливим, і його не взяли. Роки навчання у бурсі (1900-1907)
були не тільки часом страждань, голодування та безправ'я. Павло співав у хорах Єлецького,
Успенського, потім Троїцького монастирів та хорі Народного дому. Пізніше став регентом-керівником
семінарського хору.
Усі сини Григорія Тичини вчилися у Чернігівській духовній
семінарії, адже для дітей служителів церкви навчання тут було безплатне. Цим скориставсь
і Павло, адже після смерті батька у 1906 р. можна було покладатися лише на власні
підробітки. Вважають, що перші спроби пера Тичини з'явилися, коли не стало батька,
але це була ще не творчість, а наївне наслідування Шевченка.
Як і молодий Шевченко, Тичина прагне здобути фах художника.
За малюванням його й помітив Михайло Коцюбинський, довідався, що юнак пише вірші
й запросив до себе в гості. Там Тичина прочитав вірш «Розкажи, розкажи мені, поле», чим
до сліз зворушив самого Коцюбинського, який радісно сповістив присутнім: «Поет між
нами». Така реакція відомого письменника вплинула на Павла позитивно: у 1912 р.
з'являється його перша публікація - вірш «Ви знаєте, як липа шелестить».
2.3 Павло Тичина – вправний музикант та художник
Однак не тільки поезія вабила семінариста. Павло грав на
гобої, кларнеті, а малювати вчився у Михайла Жука. Досить вправними можна вважати
Тичинин автопортрет, акварелі, пейзажі, малюнки олівцем. Товариш-наставник радив
Павлові вступати до Петербурзької академії мистецтв, але в юнака не вистачало грошей
навіть на дорогу.
Іще в бурсі майбутній автор «Сонячних кларнетів» учився
з майбутнім композитором Григорієм Верьовкою. У хорі з Павлом Тичиною співали відомі у подальшому
письменники «розстріляного відродження» Василь Еллан-Блакитний та Аркадій Казка.
У Чернігові Павло Тичина познайомився з Миколою Вороним.
2.4 Освіта, життя та творчість письменника у Києві
Закінчивши семінарію, П. Тичина переїхав до Києва і вступив
на економічний факультет Київського комерційного інституту. Він підпрацьовував помічником
хормейстера у театрі Миколи Садовського, в конторі газети «Рада». Коли влітку 1914
р. почалася Перша світова війна, П. Тичина разом із найкращими друзями переховувався
від денікінців, які проводили обшуки й розстрілювали всіх, кого запідозрили в нелюбові
до «великой и неделимой России-матушки».
Проголошення УНР П. Тичина сприйняв як найбільшу подію
у своєму житті. Він відгукнувся на неї віршем «Золотий гомін», іншими високохудожніми
творами. Але до Києва увійшли криваві орди російських загарбників. Дві революції
- українська й більшовицька - зіткнулися у двобої, і жовто-сині стяги впали. Для
П. Тичини це була трагедія, серйозний удар у саме серце.
У 1918 р. вийшла збірка, якою поет на весь світ заявив
про свій неповторний талант. Народження «Сонячних кларнетів» у літературному процесі
України стало подією століття. Літературознавець Леонід Новиченко назвав першу книжку
Павла Тичини одним із наймузикальніших творінь світової поезії, де в мажорному настрої
передано гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи.
Таке велике обдарування могло буйно розквітнути й рясно
вродити, але з кінця грудня 1919 р. в Києві остаточно встановилася радянська влада.
Спершу поет іще сподівався, що більшовики виконають обіцянки, приведуть до земного
раю. Та ще живі були у пам'яті ті дні, коли на вулицях Києва більшовицькі орди Муравйова
розстрілювали кожного, хто насмілювався заговорити українською мовою або ж з'явитися
у вишиванці.
Поезія П. Тичини змінилася. Назва нової збірки «Замість
сонетів і октав» (1920) засвідчувала одне: «Які сонети й октави під час Революції?
Сонети й октави - вишукані форми віршування, які передбачають інтелектуальну піднесеність
думки поета. Не до того за Революції!» (Михайло Гаухман).
Павло Тичина працює у студії Леся Курбаса, співпрацює з
редакцією журналу «Мистецтво», завідує літературно-художньою студією в Київському
драматичному театрі імені Тараса Шевченка, разом із композитором Григорієм Верьовкою
засновує Українську музичну школу.
3
ЖИТТЯ ПАВЛА ТИЧИНИ У ЧАСИ ПОЛІТИЧНИХ ПЕРЕШКОД
3.1 Перші гучні відгуки автора на сталінську діяльність
У 1923 р., перед від'їздом до Харкова, Павло Тичина передав
керівництво очолюваної ним капели-студії ім. Миколи Леонтовича своєму товаришу Григорію
Верьовці (ось звідки бере початок найвідоміший сьогодні український хор), а малого
Гриця Верьовку ще під час навчання у бурсі вчив нотній грамоті.
Восени 1920 р. Павло Тичина здійснив концертну мандрівку
Правобережною Україною, в результаті з'явився поетів унікальний щоденник «Подорож
з капелою Кирила Стеценка», який проливає світло на джерела образів збірки «Замість
сонетів і октав». Гастролі дали можливість митцеві побачити наслідки радянського
«щасливого» життя й колективного господарювання.
Майже тридцятилітнього поета вітали як патріарха радянської
української літератури, але славослов'я на свою честь П. Тичина завжди слухав із
похиленою головою. Коли ж в одній з установ настільки ідеологічно підготувалися
до зустрічі із «самим Тичиною», що навіть зробили полотняну зірку, всередині каркасу
якої горіла електрична лампочка, то колір її світла в півтемряві залу виявився настільки
неприємним, що поет сказав своєму сусідові: «Подивіться, яке дивне світло в тієї
зорі!» Світло радянської зорі виявилося не тільки дивним, а й зловісним. Голодомор
на початку 1920-х рр. підтвердив сатанинське нутро сталінських посіпак, і нібито
«вже приручений» Павло Тичина відчував потребу відгукнутися на це страшне лихо віршами,
які могли йому коштувати не тільки волі, а й життя.
За останніми припущеннями літературознавців, такі поезії,
як «Розкривши Гомера» та
«До кого говорить?», були написані не в 1925-му, а саме в 1921-1922 рр. Росія як
символ новітньої тиранії у першому з них постає у зловісному образі:
Що ж, Росіє, немов Навсікая полощеш білизну.
Ні, ти рабинь одпусти, одпусти їх на волю!
Кажеш, ти хочеш робить? Так я й повірив тобі.
Царськії звички забудь, годі визискувать нас!
У 1920 р. виходить друком межова збірка П. Тичини «Плуг»,
якою поет заявив про своє вірнопідданство радянській владі. Якщо у «Сонячних кларнетах»
автор був певний своєї радості, у книзі «Замість сонетів і октав» - своїх психологічних
терзань, то у збірці «Плуг» - лунає-стогне лише болючий його сумнів щодо свого призначення
у світі й призначення світу для добра взагалі. Митець відчуває наближення чогось
неминучого і страшного: «Стоїть сторозтерзаний Київ, / і двісті розіп'ятий я».
У 1920-х рр. Павло Тичина працював у журналі «Червоний
шлях» у Харкові. Тут він видав останню бодай частково цінну в художньому плані книжку
поезій «Вітер з України». Особливу увагу в цей час поет приділяв вивченню іноземних
мов: знав їх понад п'ятнадцять. У 1929 р. його було обрано дійсним членом Академії
наук УРСР. Найбільший український модерніст 1920-х рр. мусив стати прирученим, загнаним
у глухий кут буденним віршописцем. Микола Вороний, прочитавши вірш «Нехай Європа
кумкає», із сумом поставив страшний висновок-діагноз: «Це останній твір поета і
перший твір академіка».
Збірка «Чернігів» (1931) не додала жодного позитивного
штриха до творчих здобутків П. Тичини, адже свідчила тільки про те, що митець ось-ось буде
зламаний остаточно. Важко чимось іншим, окрім надзвичайного нервового виснаження
й страху, пояснити той факт, що навіть у приватному листуванні Тичина підписувався
на диво вірнопіддано: «Осяяний сонцем Партії Леніна - Павло Тичина».
3.2 Відображення жорстокої дійсності 1920-30х років у творах Тичини
Вірш «Партія веде», написаний у рік штучного голодомору,
відіграв фатальну роль. З одного боку, цей опус1 гарантував Павлові Григоровичу
життя, привілеї, псевдославу. З іншого - саме за цей вірш Бог покарав
Тичину найстрашнішою карою: забрав талант, за силою рівний хіба що Шевченковому.
Внутрішні боріння П. Тичини із самим собою і власним талантом позначилися навіть
на його зовнішності. Художники, які малювали Павла Григоровича в різні роки, відтворювали
абсолютно іншу особистість на своїх портретах.
Коли ж репресії 1937-1939 рр. торкнулися науковців Інституту
літератури імені Т. Шевченка, П. Тичина не витримав і подав заяву з проханням звільнити
його від обов'язків директора цього закладу.
1939 р. Павло Тичина одружується з Лідією Папарук. Вони
познайомилися ще далекого 1916 р., коли Павло винаймав помешкання у Папаруків. Лідія
Василівна та її мама Катерина Кузьмівна стали янголами-охоронцями поета від суворих
життєвих буднів(Рис. 2).
3.4 Життя під час війни. Нові збірки творчості
У роки Другої світової війни муза поета на якийсь час відродилася,
з'явилося друком кілька справді високохудожніх і вистражданих творів. П. Тичину
не забули відзначити Сталінською премією. Улітку 1943 р. він потрапив у лікарню
через поранення і під наркозом несподівано почав віршувати. Так народилася одна
з найкращих його поезій «Я утверждаюсь», у якій від імені українського народу поет заявив про свою
незнищенність, волю до життя і потенційні сили для державобудування(Рис. 3).
Після війни П. Тичина перебував на високих посадах міністра
освіти, депутата Верховної Ради СРСР та УРСР. Саме Павло Григорович домігся, щоб
школи з викладанням українською мовою перевели з околиць Києва до центру. Протестуючи
проти нав'язаного народові закону про школу, за яким національну мову й літературу
дитина за бажанням її батьків мала право й не вивчати, П. Тичина виявився тим єдиним
депутатом, який не побажав голосувати за драконівський закон і несподівано для всіх
демонстративно пішов із посади Голови Верховної Ради УРСР та заступника Голови Ради
національностей Верховної Ради СРСР. Для такого вчинку в ті часи треба було мати
велику мужність.
Цього Павлові Григоровичу не забули: не дали Ленінської
премії, не дозволили стати номінантом Нобелівської (1966), на яку цього українського
поета висували закордонні організації: Асоціація англійських учителів (Велика Британія)
та Гарвардський університет (США).
3.5 Останні роки життя. Постійний партійний контроль уже над хворим
Тичиною
Партія пильно слідкувала й за хворим на цукровий
діабет, уже літнім і безпомічним поетом. За півроку до
смерті П. Тичина став Героєм Соціалістичної Праці. А ще мав аж 5 орденів Леніна
та 2 ордени Трудового Червоного Прапора.
Наприкінці життя П. Тичина все частіше почав для себе самого
робити висновок, що змарнував власний талант. Митець іще старався завершити поему-симфонію
«Сковорода», очолював комісію з роботи з молодими літераторами у Спілці письменників
України. Коли до Києва приїхав Мікулаш Неврлий зі Словаччини, Павло Григорович запросив
його до себе додому й почав наполягати, щоб той напам'ять зацитував йому вірш Євгена
Маланюка, в якому є рядки про пофарбовану дудку. Автор «Сонячних кларнетів» уважно
вислухав Маланюків присуд, а тоді притишеним голосом відповів: «Він єдиний сказав
мені правду... А інші мені кадили... Від кларнета мого пофарбована дудка осталась...»
Помер Павло Тичина 16 вересня 1967 р. Похований митець
на Байковому кладовищі в Києві. Колись Максим Рильський казав, що Україна знає двох
найбільших новаторів - Шевченка й Тичину. У наш час творчість автора «Сонячних кларнетів»
надзвичайно важливо переосмислити, щоб збагнути його долю, велич та призначення
для України(Рис. 4).
Письменницька діяльність завжди цікавила своєю
самобутньою історією не лише майбутніх філологів, а й просто всіх, хто
цікавиться життям, цікавиться історією свого народу та хоче бути її гарним
нащадком. Павло Тичина – приклад, який не те що можна, а навіть, потрібно
наслідувати, адже переживши таку кількість негараздів він став гідним
громадяннином своєї країни та створив образ для наслідування багатьм
сучасникам.




Коментарі
Дописати коментар